Веселиться сонце над лугами,
В вись замріяну пірнає чорний птах,
Так непевно насуває сива хмарка,
Щоб пролити сльози у житах.

Ще не чуючи біди, десь лине пісня перепілки,
Десь розбіглися малі її дитята.
Наче флейта чарівниці,чи сопілка
Лине, згукуючи швидше їх до хати.

В осоку, що розрослась над ставом,
Весь свій рід вона мерщій веде.
Скільки їх - уже давно порахувала,
Хто спізнивсь - від мами попаде.

Краю мій милий, осяяний світом!
До тебе, коханий, звертаюсь з привітом.
Журба за тобою в розлуці печальна,
Так хочу вернутись додому негайно.

Бродити гаями, замріяним холодом-лісом,
Як мавка купальська, не просто якась там гульвіса.
Хай папороть-цвіт, що квітне тільки раз,
З коханим ми поділимо на час.

Лише, щоб встигнуть проказать вітання,
І все забувши, розійтися на світанні.
Де гладь води колише сон-лілеї,
Ми залишили милі спогади про неї.

І скільки б доля ще не дарувала нам любові,
Така палка у мене, рідний краю,
Лиш з тобою.

Спинися друже, хай і ненадовго,
Та все-таки ти предкам поклонись,
Ти не дивись на ті події вовком,
До того, що було, ти серцем доторкнись.

Вони також, як ми, хотіли жити,
Радіти світлу завтрішнього дня,
Нема тепер за ким уже тужити,
Зосталося в золі лише ім’я!

Стоять серед степів одні могили,
Тут зорі будуть вічно їм сіять,
Оце і значить – за Вітчизну жити,
Оце і значить – їй життя віддать!

Я не люблю кривлятися душею,
З'являтись там, де зовсім і не ждуть,
Змагатися за щось і нести ахінею,
Чекати, доки щось мені дадуть…

Наосліп довіряти всім чуткам, інтригам,
І почувати перед кимось страх,
І повсякчас шукать в усім якусь причину,
Та так, щоб зносило при цьому дах.

Я не люблю кохати без взаєму,
Чи вірити у щось, цьому на кшталт.
Ще не люблю підкорювать вершину,
Не впевнившись, що це робити варт.

Я не люблю, і в цьому не моя провина,
Що є в життя неуловима суть:
Я маю бути тим, ким є, а я – людина,
І лиш мені дано цю істину збагнуть.