^На початок

foto1 foto2 foto3 foto4 foto5


Завдання ліцею навчити жити!

Виховання вирішує долю людини!

Ми творимо Людину!

Освіта скарб, ми ключ до нього!

Навчаємо розумом - виховуємо серцем!

Погода в Полтаві

вологість:

тиск:

вітер:

Свята та події

Календар свят і подій. Листівки, вітання та побажання

2

  

   Ярош Людмила Валеріївна народилася 1 червня 1988 року на Полтавщині. Закінчила з відзнакою (золота медаль) Шишацьку спеціалізовану школу еколого – українознавчого профілю ім. В.І.Вернадського. Вищу освіту здобула в Полтавському національному педагогічному університеті ім. В. Г. Короленка, факультет філології та журналістики. Має диплом магістра зі спеціальності «Управління проектами». Працювала коректором у видавництві «Полтавський літератор». Зараз працює викладачем української мови та літератури в Полтавському професійному ліцеї транспорту.

Ліцей професійний, Вавілова, 2.
Здавалося б, зайві якісь ще слова.
Та заклад такий у Полтаві один,
На те є безліч відомих причин.

Професій різних тут багато,
В нас кожен день – немов яскраве свято!
Якщо не маєш звички, друже, ти лінитись,
Тобі в ППЛТ потрібно вчитись!

Отримати з професії потрібні знання,
В самодіяльності бути задіяним щодня,
Путівку в життя тут отримаєш ти,
З якою далі буде легше йти.

Всі барви життя тут відкриються враз,
І можна сказати без всяких прикрас:
Лиш в нас зрозуміть мусиш ти,
Чого в житті можливо досягти!

Веселиться сонце над лугами,
В вись замріяну пірнає чорний птах,
Так непевно насуває сива хмарка,
Щоб пролити сльози у житах.

 

Ще не чуючи біди, десь лине пісня перепілки,
Десь розбіглися малі її дитята.
Наче флейта чарівниці,чи сопілка
Лине, згукуючи швидше їх до хати.

 

В осоку, що розрослась над ставом,
Весь свій рід вона мерщій веде.
Скільки їх - уже давно порахувала,
Хто спізнивсь - від мами попаде.

Краю мій милий, осяяний світом!
До тебе, коханий, звертаюсь з привітом.
Журба за тобою в розлуці печальна,
Так хочу вернутись додому негайно.

 

Бродити гаями, замріяним холодом-лісом,
Як мавка купальська, не просто якась там гульвіса.
Хай папороть-цвіт, що квітне тільки раз,
З коханим ми поділимо на час.

 

Лише, щоб встигнуть проказать вітання,
І все забувши, розійтися на світанні.
Де гладь води колише сон-лілеї,
Ми залишили милі спогади про неї.

 

І скільки б доля ще не дарувала нам любові,
Така палка у мене, рідний краю,
Лиш з тобою.

Спинися друже, хай і ненадовго,
Та все-таки ти предкам поклонись,
Ти не дивись на ті події вовком,
До того, що було, ти серцем доторкнись.

 

Вони також, як ми, хотіли жити,
Радіти світлу завтрішнього дня,
Нема тепер за ким уже тужити,
Зосталося в золі лише ім’я!

 

Стоять серед степів одні могили,
Тут зорі будуть вічно їм сіять,
Оце і значить – за Вітчизну жити,
Оце і значить – їй життя віддать!

Я не люблю кривлятися душею,
З'являтись там, де зовсім і не ждуть,
Змагатися за щось і нести ахінею,
Чекати, доки щось мені дадуть…

 

Наосліп довіряти всім чуткам, інтригам,
І почувати перед кимось страх,
І повсякчас шукать в усім якусь причину,
Та так, щоб зносило при цьому дах.

 

Я не люблю кохати без взаєму,
Чи вірити у щось, цьому на кшталт.
Ще не люблю підкорювать вершину,
Не впевнившись, що це робити варт.

 

Я не люблю, і в цьому не моя провина,
Що є в життя неуловима суть:
Я маю бути тим, ким є, а я – людина,
І лиш мені дано цю істину збагнуть.